«Переросте»? А якщо ні?

Вона просто не може сидіти на місці. Його уваги вистачає всього на хвилину. Вчителька знову пише у чат: «Поговоріть, будь ласка, з сином. Він сьогодні знову зривав урок». У вас знову з’являється з суміші провини, страху та безсилля. Ви знаєте, що треба щось робити: вести до психолога, до невролога, шукати спеціаліста. Але замість цього ви відкладаєте. Гуглите «як допомогти гіперактивній дитині» глибоко вночі, а вранці знову робите зауваження через те, що вона крутиться за столом тощо.

Чому? Чому ми, батьки, готові тисячу разів лаяти дитину за її поведінку, але один раз піти з нею до фахівця — це така непосильна задача?

Відповідь на це питання може дати теорія видатного психолога Курта Левіна. Він сказав би, що ми застрягли на першому етапі будь-якої зміни — етапі «розморожування».

Курт Левін говорив, що будь-яка зміна — це не одноразова дія, а ціла подорож. Подорож із трьох етапів: 1) Розморожування. 2) Зміна. 3) Заморожування.

Проблема в тому, що ми, батьки, часто намагаємося стрибнути відразу до другого етапу — «Робимо!» — минаючи найважливіший перший. А без нього нічого не виходить.

Уявіть собі величезну крижину — це наше звичне життя, наш режим, наші звички. Всередині неї «заморожені» і зручні шляхи: дати планшет, коли дитина нудить; купити солодкий сік замість води; відкласти візит до лікаря, бо «нічого страшного».

Щоб крижина рушила, її треба розморозити. Тобто — створити відчуття необхідності.

Але ось парадокс: загрози майбутнього — вони абстрактні. Вони не болять зараз. А от дитина, яка влаштовує істерику — «болить» тут і тепер. Конфлікт, втома, спроба знайти час у щільному графіку — це реальний дискомфорт.

Наша психіка завжди обере той шлях, де менше болю зараз. Іноді для «розморожування» потрібен справжній удар кригою: вердикт лікаря, проблеми у школі, порівняння з іншими дітьми. Доки цього не сталось, наша внутрішня крижина залишається непохитною.

А тепер уявіть, що фахівець повинен поставити діагноз, наприклад, РДУГ (розлад дефіциту уваги та гіперактивності). Для батьків це не просто слово. Це — удар, який починає розтоплювати крижину. Це:

·         Страх ярлика. «Тепер на нього будуть дивитися як на «не такого».

·         Почуття провини. «Це моя генетика / я погано виховував(ла).»

·         Страх майбутнього. «А яке в нього майбутнє?»

·         Втрата ілюзії. «Моя дитина не ідеальна, у неї є проблема».

Надія, що «саме пройде», виявляється ілюзією. А реальність — страшна і невідома. І наша психіка, щоб уникнути цього болю, обирає знайомий шлях: краще кричати, лаяти і відкладати, ніж стикнутися з правдою.

Курт Левін вважав, що людина живе в «психологічному полі» — просторі сил, що штовхають нас до чогось або відштовхують. У ситуації з дитячим здоров’ям розгортається справжня битва.

Сили, що штовхають до дії («Треба допомогти!»):

·         Любов до дитини і бажання їй щастя.

·         Біль від щоденних зауважень від вчителів.

·         Страх, що вона не реалізується в житті.

·         Співчуття, коли ти бачиш, як дитина сама страждає від своєї непосидючості.

Сили, що тягнуть назад («Краще нічого не робити»):

·         Соціальний стигма. «Що подумають родичі/сусіди?»

·         Фінансові та часові витрати. Походи по лікарях, терапії, заняття.

·         Емоційна втома. «Я вже не маю сил більше ні з чим боротися».

·         Страх перед ліками. «А раптом призначать таблетки, які зроблять її «овочем»?»

·         Звичка списувати все на характер. «Це він просто невихований».

Доки сили страху, стигми та втоми сильніші за сили любові та розуму — ми будемо стояти на місці. Ми будемо «лікувати» наслідки (лаємо за погану поведінку), замість того, щоб знайти причину.

Як розтопити лід?

1.    Переформулюйте мету. Мета — не «наклеїти ярлик», а зрозуміти свою дитину. Скажіть собі: «Я йду не до «психолога для проблемних дітей», а до фахівця, який допоможе мені розгадати таємницю поведінки моєї дитини. Це крок не до ярлика, а до допомоги.

2.    Зробіть один маленький крок. Не потрібно одразу «вирішувати все». Завдання на тиждень — не «вилікувати гіперактивність», а знайти контакт одного хорошого невролога і просто записатися. Це вже перемога.

3.    Знайдіть «теплу» силу. Приєднайтеся до форуму батьків таких самих дітей. Ви побачите, що ви не самотні. Ви почуєте історії успіху. Це дасть вам ту саму силу підтримки, яка зменшить страх перед стигмою.

4.    Подивіться в очі дитині. Уявіть її не через 10 років успішною, а через 10 років невдахою, яку всі критикували, а єдині люди, хто міг допомогти — батьки — так і не наважилися це зробити. Іноді цей болючий образ — найпотужніший каталізатор змін.

Допомогти дитині з «незручною» поведінкою — це не лише про те, щоб дати їй таблетки або водити на терапію. Це — про те, щоб нам, батькам, знайти в собі мужність розморозити власні страхи, зруйнувати крижані уявлення про «норму» і прийняти дитину такою, якою вона є. Не для того, щоб залишити все як є, а для того, щоб, нарешті, дати їй той правильний, професійний інструмент для життя.

Перший крок — завжди найважчий. Але саме він починає танець, який розтоплює лід.